Драматургія В. Винниченка

Після проголошення України незалежною державою в українській літературі почало з’являтися багато нових імен. Одним із них є ім’я Володимира Кириловича Винниченка. Ще в 1909 році Михайло Коцюбинський писав: “Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. ” Іван Франко по праву вважав Винниченка “найяскравішим з талантів-початківців”. Леся Українка писала про молодого Винниченка: “Безталанний не може випадково виявити те, чого у нього нема. Тільки талант міг створити такі живі постаті, ці природні діалоги і, особливо, цю широку яскраву картину”. З цих коментарів зрозуміло, що людина, про яку йде мова, є непересічною особою. Дійсно, Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми Володимира Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми - драм Ібсена, А.Чехова, М.Метерлінки, К.Гауптмана, А.Стріндберга. Драматург розумів, що настав час європеїзувати український театр, тобто “надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію …”

Його п‘єси посіли провідне місце у репертуарах “Молодого театру”, стаціонарного українського театру М.Садовського та драматичного театру ім. І.Я.Франка. В останньому протягом 1920-1921 років йшли п‘єси “Гріх”, “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Панна Мара”, “Співочі товариства”. Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Григорій Костюк зазначає, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Закон”, “Брехня”. Знаменита італійська драматична актриса Емма Граматіка поряд з драмами Ібсена, Піранделльо, Метерлінка мала у своєму репертуарі й драму Винниченка “Брехня”, з якою гастролювала в усіх столицях Європи.

Шкода, але в кінці 20-х років Радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчість Винниченка і суворо заборонив його твори. Тепер, майже після 50-річної заборони вони повертаються до нас: цікаві й актуальні, без яких була б неповною картина української літератури початку століття.

Їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною - дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини у боротьбі за утвердження свого “я”. Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка були новаторством в українській літературі початку 20 століття. Винниченкові п‘єси руйнували канони сценічного дійства, які плекав етнографічний,  романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п‘єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути “чесними з собою”. Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому “чесним з собою”, оскільки вони лише прагнули цього.

Мабуть найвлучніше з ранньої критики Винниченка – драматурга оцінив Г. Хоткевич: “Сильний талант, те, що він пише, невитримане, негармонійне, кострубате, але міцне і колоритне”. У драмах Винниченка – вся Україна, але його думки виходять далеко за межі національного. І як прозаїк, і як драматург він був серед тих митців, які прагнули піднести національну культуру до найвищого світового рівня.

Як драматург Володимир Винниченко працював невтомно (понад 20 п’єс за 23 роки творчості), звертаючись до нових тем і проблем, не освоєних ще українським театром, з’ясовуючи їх новою драматургічною мовою.

Вже з 1909 року п’єси Винниченка були у репертуарі українських і російських театрів, а згодом “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, “Брехня”, “Гріх”, довгий час не сходили зі сцени Берліна, Дрездена, Лейпцига, Рима.

А на батьківщині письменника з усього творчого доробку саме драматургія найбільше зазнавала критики: від захоплення і гордості, “що в особі Винниченка ми, українці, виходимо на світову арену”, до повного заперечення ролі його модерно-психологічної драми у формуванні нового українського театру. Одні відчували, що п’єси Винниченка “відкривали ХХ вік” української драматургії, а інші вбачали у цих же п’єсах лише “копирсання у психіці”.

Драми Володимира Винниченка – це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом “чесності з собою”, як і знаменитим висловом Шопенгауера: “Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди”, Винниченко піднімає завісу, проникає у найпотаємніші схови психології і проводить експерименти на людській душі.

Героєм його п’єс стає новий суспільний тип інтелігента, тло дії – двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Пошуки “правди життя” і “нової моралі” не є новацією, це норма для творів будь-якого європейського письменника.

Особливе місце серед драматичних творів Володимира Кириловича належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.

Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.

Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”

Серед богемного гармидеру, суперечок про мистецтво й митців починає вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця Корнія під питанням.

Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння…

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, “новими горизонтами” і “обріями”, з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості.

Кожна п’єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, “розшифрувати код” до кінця. Тому, ми переконані, в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п’єс Винниченка, виникне своє сприйняття їх. Цікавою є п’єса “Брехня” (1910). У ній автор порушує морально-філософську та етичну проблеми.

Центральна постать у п’єсі – Наталя Павлівна. Вона вирішує дилему як заспокоїти свою совість, своє бунтівне невдоволене “я” інтелігентної людини і виправдатися перед коханцем, щоб затримати його при собі. Для цього вона йде на компроміс з совістю і творить низку брехні. “Що є істина? –каже вона. – Істина є постаріла брехня, всяка брехня буває істиною”. Вона впевнена, що “людям зовсім не треба правди чи брехні, їм треба щастя… покою. Коли брехня може це дати, слава брехні”. В цій п'єсі вражає майстерність Винниченка - психолога. Він переконливо правдиво вмонтовує поведінку Наталі Павлівни.

Всього Винниченко написав 23 п’єси, прагнув “художньо освоювати гострі соціально-політичні й моральні проблеми свого часу”. Про нього, як драматурга, Вороний писав: “На нашім літературнім обрію є постать, що вже довгий час приваблює загальну увагу. З боку одних вона викликає обурення і лайку, з боку інших – щире признання і навіть ентузіазм; байдужих немає, у всіх вона розбуджує глибокий інтерес до себе. Це постать Володимира Винниченка… Він признає обов’язковими для себе тільки закони творчості (ніяких, інших!) і творить інтуїтивно, - мислить образами, живими уявами (символами), не голими розуміннями. І коли він помиляється, то і самі помилки цієї складної, художньої натури без порівняння, цікавіші, ніж ліниві прояви шаблонної думки більшості.

Кажуть, що талант Винниченка у всьому був непересічним. Він прагнув завжди бути самим собою, нікого не наслідувати, виражати своїх почуття “особистими фарбами і формою”. І саме це, мабуть, дало змогу уявити світові нову форму мистецької діяльності.

Письменник важко працював, часто знав матеріальну скруту, жив далеко від рідної України, але творив для неї, для її майбутнього… Творив і свято вірив у відродження української нації.

Нині Винниченко широко і глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.